Що дивитись у Харкові. Серія 1

Що дивитись у Харкові. Серія 1

Перша серія блоку “Що дивитись у місті Х”, у фокусі – Харківський академічний драматичний театр ім. Пушкіна.

Текст: Лєна Мигашко

Фото: Олександр Кочегура

Не секрет, що театральна мапа України сьогодні схожа на набір самотніх, ізольованих та потонулих у своїх проблемах островів. Журналісти і глядачі з Києва не їздять до колективів з Одеси чи Дніпра, кожне з міст “купається” в якомусь своєму герметичному інформаційному середовищі, тож загальної картини укртеатру, чи тим більше аналітичної, ціннісної мапи в нас і близько немає.

Тим не менш, серед цієї щільної сітки не-столичних приватних і держтеатрів є театральні осередки, які точно варті уваги не лише з боку аудиторії свого рідного міста. Про ці поодинокі театри-реформатори, або театри-мрійники важливо говорити, адже якщо потужного інтересу (і не лише з боку глядача, що голосує квитком) до них не виникне – ніщо не завадить повернутись на добре знайомі, комфортні, конформістські репертуарні рейки.

Одна з таких точок – театр російської драми ім. Пушкіна в Харкові. Мабуть, жодному незалежному арт-менеджеру в страшному сні не насняться ті жахи, ті фатальні “лежачі полісмени” і стіни товщиною у кілька радянських десятиліть, з якими доводиться стикатись реформаторськи налаштованим керівникам академтеатрів (в даному випадку мова йде про директора театру – Сергія Бичко).

Ясно, що враховуючи і адміністративні обмеження, і опір людських ресурсів, такий держтеатр навряд чи одразу стане стовпом а-ля театр Мільтініса. Однак певної мистецької планки домогтись таки можна.

Отож, радимо, що подивитись, якщо ви прийшли в цей театр – з умовно “нового” репертуру.



"Нігілісти" в режисурі Олександра Середіна

З цим ім'ям, ім'ям драматурга-учасника “Любимовки”, пов'язаний цілий місцевий інфо-бум, більше того, – той особливий “фірстиль”, почерк татру Пушкіна, який він має сьогодні, після ребрендингу і кадрових перестанов. Середін – це такий режисер-радикал, який виводить на сцену роботів, вдягає у мерч персонажів Лєрмонтова, розміщуючи їх посеред рекурсивної “Матриці”, робить ще купу дуже-дуже дивних для Харкова штук (пам'ять про Жолдака, очевидно, тут стерлась дуже швидко), тож його довгий час тримали як “програму екстра” для малої сцени.

“Нігілісти” – перша прем'єра на великому майданчику і тут тим більше є про що говорити. (Спойлер: в Києві очікуємо на його виставу за "Я (Романтика)" в театрі на лівому березі Дніпра)



“Нігілісти” – це така назва і для бойс-бенду чуваків у люрексних і бензинових гольфах (мені вони чомусь нагадали метамодерний варіант групи “Звєрі”), і заразом маркер для того покоління, яке чинить ідейний опір старшим у “Батьках та дітях” Тургєнєва.

Програмки амбіційно заявляють, що тут зламано весь сюжет, з ніг на голову перевернутий кожен з персонажів, від автора нічого не залишилось. Коротше, суть реклами така: прийдіть молоді-небайдужі подивитись, як ми нагнули того Тургєнєва. Насправді, аж такої “ломки” тут не відбувається: вистава послідовно розказує сюжет (основні його віхи, принаймні), вплітаючи в тканину наративу кілька геть не-тургєнєвських образів (до прикладу, той самий робот-андроїд як прислуга в сім'ї Кірсанових). Все це збагачене стьобною лінією “другого плану”: паралельно школяр в помаранчевому худі ніяк не може дійти згоди з матір'ю, сперечаючись про переваги віртуального світу і критикуючи її зашорене, куце мислення “училки”.


Весела і концептуальна деталь, про яку не можна не сказати: текст Тургєнєва тут змонтовано також завдяки вставкам з “Кохана, ми вбиваємо дітей”. Яким би “високим”, з якогось піднебесно-недосяжного світу класики, цей письменник-персонаж нам не здавався, однак треба вже геть загрузнути у штампах, аби не зрозуміти: протистояння “нігілістів” і таких собі “буржуа”, і боротьба дітей Клоузеру, 10-річних геймерів з СТБ зі своїми радянськими мамусями – одного поля теми.

Якщо говорити про “йти / не йти”, то спершу, звісно, слід сходити на “Гімнастичного козла” – виставу Середіна на малій сцені за п'єсою самого Середіна, тут можна побачити есенцію світу режисера: і сценічні звички, і матеріал для них – все у шикарному балансі. А от вже після цього – подивитись “Нігілістів”, щоби зробити з цієї реформаторської історії свої висновки.



“Онєгін” в режисурі Ольги Туруті-Прасолової

Сучасний театр (і європейський, як не дивно, в тому числі) знає багато нонконформітських постановок цієї поеми Пушкіна. Це і опера Андрія Жолдака в Петербурзі, виконана у чорно-білій гамі, з його улюбленими бородатими карликами, і драматичний спектакль литовського режисера Римаса Тумінаса з акторами театру Вахтангова. Спектакль Олі Туруті-Прасолової ближчий до останнього: тут немає спроб якось кардинально, по-хуліганськи зруйнувати чи сюжетну лінію, чи традиційні образи, навпаки, є виразне бажання зберегти ліричний характер “твору зі шкільної програми”; зберегти повітря і ніжність, якими і для підлітків, і для бабусь-дідусів насичені фігури Тетяни та Ольги, Ленського тощо. Просто тут у безкоштовному додатку до лірики не йдуть пафос, патетика, мальовані задники чи фальшиво-піднесена декламація.

Основна “фішка”, відмінність цієї постановки в ряду інших, принаймні, українських – в тому, що на сцені тут діють п'ять Тетян і шість Онєгіних.



Цим залові недвозначно транслюється меседж: ми більше не про якихось окремих, неповторних романтиків, ми не романтизуємо і не героїзуємо наших акторів, а згадуємо, що евгенії та тетяни можуть бути різні, вони – це, даруйте, будь хто з нас. І немає ніякої єдино вірної інтонації, якою слід читати “Я к Вам пишу…”, ніякого “правильного” образу привабливих чи закоханих: Ларіни тут і біляві, і темноволосі, і пишнотілі, і анорексичні, а Онєгіни – і фактурні, і не надто, і високі, і низькі.



Ставити поетичний текст у драматичному театрі – це, погодьтесь, та ще задача, адже вірш сам по собі звучить на сцені неприродньо, не життєподібно-достовірно, тож така постановка потребує особливого підходу і ексклюзивного вирішення. “Ключем” для головної режисерки театру Пушкіна стала пластика. Двоактна вистава, універсальний речовий світ якої – це трійка арок в чорній сцені-коробці, кілька дерев’яних лав, пух і біле пір’я, по суті, є набором пластичних етюдів, в якому актори, бігаючи, танцюючи, літаючи в “отворах” арок, перекидуються поетичними репліками, а глядачеві вже залишається зв'язати в одне ціле сюжет.

При чому бажано, звичайно, щоби він цей сюжет знав. Бо як мінімум перша дія спектаклю, який за задумом режисерки мав би бути такою собі “повітряно-ліричною казкою”, душить нагромадженнями хаотичних, спонтанних діалогів і купою зайвих пересувань, покликаних оживити дію формально. Вже у другій частині текстуально-пластичний хаос (ключові для сюжету репліки + метод фізичної дії) вирівнюється і окремі сценки справді сприймаються як чисте, насичене киснем, лірико-епічне ціле.



“Еврідіки більше немає” в режисурі того ж Олександра Середіна

Це – прем’єрна постановка на малій сцені, яка ще тільки готується (перший показ 30 квітня), однак редакція УТ в складі однієї людини була на репетиції і може авторитетно сказати: у п'єсі Кокто будуть кіно- і драмо-виміри, душ як ліфт до потойбіччя, камери в онлайн режимі, історія Орфея як детектив і бойовик, пісня з “Леона-кілера” і багато, дуже багато пострілів. За результат поки що не ручаємось, але поцікавитись 100% варто.





Джерело: ukrainiantheater.com